Про конференцію з адиктології

12-13 вересня 2026 року в Інституті психології імені Г. С. Костюка НАПН України відбулася відбулася IV Всеукраїнська наково-практична конференція з адиктології

Урочисте відкриття наукового заходу відбулося за участі Олега Кокуна,директора Інституту психології імені Г.С.Костюка НАПН України, дійсного члена (академіка) НАПН України, доктора психологічних наук, професора; Антоніни Грись, головного наукового співробітника лабораторії психології соціально дезадаптованої особистості; Дениса Старкова,наукового співробітника Інституту, кандидата психологічних наук. 

У науковому заході взяли участь близько 70 учасників − почесні гості, науково-педагогічні працівники закладів вищої освіти (ЗВО), практикуючі психологи і фахівці соціальної роботи з усіх регіонів України, науковці, аспіранти, студенти, які представляють ЗВО, наукові установи, громадські організації з України (Одеси, Вінниці, Києва, Мукачева, Черкас, Чернігова) та зарубіжжя (Польща, Греція (Афіни), Франція).

У своїх доповідях учасники наукової конференції представили широкий спектр досліджень, що стосуються проблеми адиктивної поведінки в умовах війни, обговорювали питання реабілітації військових, залежних від психоактивних речовин.

Доповідачі акцентували увагу на специфіці роботи реабілітаційних центрів, їх ефективності та викликах в умовах війни. Надзвичайно цінним був досвід обговорення сучасної адиктології з позицій різних підходів. Низка доповідей стосувалася обмежень та можливостей програми 12 кроків у роботі з узалежненнями, а також інших міжнародних програм, які втілюються у сучасних реабілітаційних центрах.

Йшлося про тривалість ремісії та моделі міжпрофесійної комунікації у процесі психологічної реабілітації.

Кожна доповідь супроводжувалася змістовним і плідним обговоренням. Матеріали представлені у запланованому збірнику матеріалів конференції.

Представлені доповіді засвідчили високий інтерес учасників конференції до науково-практичних доробок авторів у галузі адиктології, глибоке, змістовне узагальнення основних ідей, які знайшли своє відображення у резолюції конференції, яка стане орієнтиром для сучасної психологічної науки і практики у майбутньому.

Програма конференції

Між присутністю та залежністю

Резолюція 
IV конференції з адиктології лабораторії соціально-дезадаптованої особистості Інституту психології імені Г. С. Костюка НАПН України та Дивізіону «Адиктологія» Національної психологічної асоціації

Цьогоріч, під час IV конференції з адиктології, організованої лабораторією соціально-дезадаптованої особистості Інституту психології імені Г. С. Костюка НАПН України та Дивізіоном «Адиктологія» Національної психологічної асоціації, круглий стіл виявився ближчий до терапевтично-філософської групи, ніж до академічної дискусії. Отже, і резолюція конференції перетворилася радше на науково-філософське есе.

Темою круглого столу було обрано «діалектику присутності та залежності». Залежність часто розглядають як протилежність автономії — здатності людини приймати власні рішення, нести відповідальність за себе і залишатися суб’єктом власного життя. Проте в ході конференції — у темах доповідей, професійних дискусіях, самій атмосфері зустрічі, коли частина учасників, доповідачів та членів організаційного комітету долучалися до роботи конференції з бомбосховищ під час повітряних тривог і польотів «шахедів», — поступово окреслилася ще одна діалектична протилежність залежності – присутність. Тому якщо залежність у цій діалектиці уособлює «модус відчуження», що може проявлятися у формах «втечі» — від себе, від стосунків, від інших людей, від світу та власного переживання, та і у формах «формалізованої присутності» — коли людина виконує свої ролі й підтримує зв’язки лише через певну «маску», то «модус присутності» уособлює теми близькості, щирості, буття собою, відчуття дому, сім’ї, родини тощо.

Нижче подано висловлювання учасників круглого столу, літературно впорядковані та об’єднані в цілісне есе.

Присутність починається зі знайомства із собою: без цього неможливо зайти в дім іншого. Людина спочатку має бути із собою, щоб мати змогу бути з кимось іншим. Звідси й питання: наскільки я можу бути присутнім собою, особливо тоді, коли небезпечно, боляче або важко? Саме тут, вочевидь, проходить одна з меж між присутністю і залежністю. Коли мене немає, а є лише інший, це вже залежність. Коли у стосунках я перестаю бути собою, коли замість себе починаю шукати іншого, зв’язок перетворюється на залежність. Залежність потребує чогось зовнішнього, щоб витримувати себе; присутність натомість тримається на протилежному: я можу залишатися собою навіть тоді, коли мені важко, і можу це пережити. Але залежність може бути і способом втечі від іншого, від близькості, від справжньої зустрічі, там, де присутність іншого стає нестерпною. Присутність, отже, пов’язана з довірою до себе.

Одними з найчастіших питань людини залишаються «Хто я?» і «Де моє місце?», і дуже часто відповідь на друге сформована задовго до того, як людина почала ставити його сама. Батьки наділяють дитину правом бути, дають їй перше місце у світі або не дають його. Значну частину дорослого життя людина може автоматично перебувати саме там, куди її колись поставили. Тому шлях до себе часто проходить через переосмислення стосунків із батьками, і терапія в такому сенсі стає переосмисленням того місця, яке було нам відведене, та поступовим набуттям права сказати собі: «Ти маєш право бути».

Бути присутнім — це не тільки бути із собою, а й бути з іншим. Проте присутність не є розчиненням: вона означає з’єднатися, не перестаючи бути собою. Між мною та іншим залишається межа, і залежність виникає там, де замість цієї межі з’являється один із двох рухів — розчинення або втеча. Я або зникаю в іншому, або намагаюся зникнути від іншого. Присутність дозволяє не робити ні першого, ні другого, дозволяє залишатися.

Бути присутнім з іншою людиною означає також дозволити їй бути іншою. У психотерапії це особливо помітно. Професійність терапевта проявляється не лише в обсязі знань і кількості опанованих технік, а й у здатності бути присутнім поруч із клієнтом як з унікальною особистістю. З досвідом ця присутність змінюється: важче стає зберігати різноманіття клієнтів, не перетворювати їх на знайомі діагнози, схеми й випадки. Навіть після багатьох років роботи потрібно бачити, що перед тобою щоразу інша людина, і зберігати здатність дивуватися.

Бути присутнім означає бачити і чути — і самому дозволяти собі бути видимим і почутим. Це стосується не лише терапевтичної діади. Людина присутня в групі, в сім’ї, у професійній спільноті, і існує особлива форма присутності, яка не зводиться до стосунків із конкретною людиною, — відчуття належності до певного «ми». Можна мати цілком добрі стосунки з кожним членом сім’ї окремо і водночас ніколи не мати відчуття сім’ї. Так само можна працювати поряд із колегами і не мати досвіду професійної спільноти.

Справжній професійний розвиток значною мірою відбувається саме у спільноті, де люди взаємно стимулюють розвиток один одного. Іноді виникає коло, після входження в яке вже неможливо повернутися до попереднього професійного стану: інші люди змінюють горизонт того, що ти вважаєш можливим. У цьому сенсі присутність є також колегіальною єдністю.

Але присутність не тотожна пошуку визнання. Одна з важливих її ознак — перехід від потреби бути побаченим до здатності бачити інших, від пошуку визнання до турботи. Допомагати людям не тому, що їхній результат підтвердить мою цінність; бачити результати своєї роботи і радіти їм, радіти не собі через іншого, а просто за іншого. Радість за іншого може бути одним із найчистіших переживань присутності: добре, що інший є у світі, і добре, що я був поруч із ним на певній ділянці його шляху.

Проте результат іншої людини ніколи повністю не перебуває в нашій владі, і тому присутність вимагає ще однієї здатності — відмовитися від контролю над світом. Для психотерапевта це означає прийняти межу власної відповідальності: я можу бути поряд із клієнтом, можу допомагати, можу вкладатися у роботу, але не можу прожити його життя замість нього і не можу гарантувати його результат. Присутність тоді виявляється протилежністю контролю і вимагає віри. Віри в себе: я можу це пережити. Віри в іншого: він може пройти свій шлях. І певною мірою віри у світ, який не зобов’язаний весь час підкорятися нашій волі, щоб у ньому можна було жити.

Тому присутність — це також здатність відпускати, а не тримати; іноді здатність радіти за іншого, іноді — плакати через те, що з ним сталося. У цьому є певна діалектика присутності: радість і плач за інших, а не володіння їхнім життям і не відповідальність за все, що з ними станеться, здатність залишатися емоційно живим поряд із їхнім життям.

Присутність не закінчується навіть тоді, коли іншого фізично немає поруч. Інша людина може залишатися всередині нас як образ, досвід, частина нашої душі, і тоді виникає парадоксальна можливість бути з кимось навіть у його відсутності. Відсутність не завжди означає втрату присутності — можливо, саме тому відчуття сім’ї, групи, спільноти не зводиться до фізичного перебування людей в одному просторі. Тобто справжня присутність зберігається і у відсутності. Інший може залишатися присутнім для мене, а я — залишатися з ним навіть тоді, коли його фізично немає поруч, інколи — навіть після смерті.

Присутність має внутрішній вимір. Має вона й вимір часовий. Бути присутнім — це мати можливість несуєтно подумати, не поспішати постійно заповнювати простір діями, словами, подразниками, людьми, компульсіями чи психоактивними речовинами. Суєта сама може стати способом відчуження.

Залежність у цьому сенсі — один зі способів втечі від присутності: щось зовнішнє потрібне мені, щоб не залишатися із собою, не зустрічатися з власним переживанням, не витримувати невизначеність, біль або порожнечу. Присутність не означає, що біль зникає. Вона означає, що я не обов’язково повинен зникати разом із появою болю. Я можу залишатися.

У цьому й полягає одна з фундаментальних протилежностей між залежністю та присутністю: залежність шукає спосіб не бути, присутність повертає людині можливість бути. Залишатися у світі навіть тоді, коли цей світ важко витримувати, коли він руйнується через війну; бути собою і бути з іншим, не розчиняючись у ньому; бути частиною сім’ї, групи та професійної спільноти; бачити і бути побаченим; турбуватися, не володіючи, і допомагати, не контролюючи результат; відпускати, не втрачаючи зв’язку, — і попри все зберігати здатність бути собою, бути з іншими і бути присутнім у власному житті.